Читать онлайн «Многії літа. Благії літа.»

Мирослав Дочинець

Многії літа. Благії літа

Заповіти 104-річного Андрія Ворона – як жити довго в здоров’ї, щасті і радості Видання назване «Книгою року» за Всеукраїнським книжковим рейтингом

«Десятиліттями я живу в одному місці. Роблю ту саму роботу. Веду бесіди з одними й тими ж людьми. Сідаю за той же стіл у той же час і їм майже однакову їжу. Лягаю в один час в своє ліжко… Минають літа, але ніщо не міняється – ні довкілля, ні я. Бо не міняється моя душа. І це добре. Дивлюся на образи діда, батька, на своїх онуків і правнуків – і здається, що я на цьому світі був завжди. І буду вічно…»

Андрій Ворон

«Ворон – птах давній»

Світ тісний, і не тільки в просторі, але й у часі.

Років двадцять п’ять тому я, молодий журналіст, піддавшись дачній лихоманці, почав і собі мордувати клапоть ожинника на Поповій горі під Мукачевом. Коли прийшов час робити прищепи, мене виручив знайомий інженер Толя. Привів у поміч свого діда Андрія, якому було за вісімдесят. Але я не встигав за ним, коли ми шукали по узліссях саджанці-дички і виноградну лозу ріпарі.

Ще більше мене вражала його вдача. Незбагненний глибинний спокій струменів з його уважно-дитинних очей. Говорив він мало, коротко, але в розкішній сивій бороді завжди ховалася лагідна усмішка. Якось у спекотний полудень він підвів голову і сказав: «Гроза буде».  – «Звідки ви знаєте?» – здивувався я.  – «З Латориці рибою тягне». Я нічого не відчував, ще б пак – до Латориці було щонайменше три кілометри. А за годину Мукачево накрила обвальна травнева злива.

Вечорами, втомлені роботою і спекою, ми сиділи під крислатим горіхом і старий розповідав мені дивовижні речі про тайгу, уссурійські ліси, про калмицькі степи, про ріку Печору і гори Алтаю, про буйні і паркі заплави Колхіди, про сонячну Грецію. Де він тільки не бував…

Зі скупих слів діда і коментарів Толі було очевидно, що доля добре пошарпала чоловіка.

Навчався в гімназії, боронив Карпатську Україну, роками переховувався в пущі Карпат, вивчав травництво в Румунії, жив у відрубному лісовому монастирі, відбував каторгу на Колимі. Поневірявся світом, брав участь у різних експедиціях, чого тільки не навчився. Згодом повернувся в рідне Закарпаття, поселився в родичів у старій хижі. Жив із саду-городу, майстрував по селах, уздоровлював людей.

Андрій Ворон зізнався тоді, що любить читати. Декілька разів навідувався в редакцію, приносячи гостинці – горобинову настоянку, сушениці, пляшечку олії з горіха, березовий квас. Пригадалося, як прибиральниця запитала його: «У вас таке свіже лице. Скільки вам років?» – «Ворон – птах давній», – віджартувався старий.

Він був прихильний до мене, ми багато мандрували околицями Мукачева. Усе, що він розповідав, я занотовував до товстого зошита, ще не знаючи, як цим розпоряджуся згодом.

Потім Толя одружився на Львівщині і забрав діда до себе. Жили в гірському селі. Більше про них я нічого не чув.

… І от якось зустрічаю на ринку лисуватого комерсанта, в якому впізнаю Толю. Обійми, спогади. І серед іншого я дізнаюся, що на 104-му році життя помер дід Андрій. Укріпляв після паводка погріб і застудив легені. Це й підірвало його сили. Залишилася після нього валіза списаних аркушиків. «Я привезу їх тобі. Ти чоловік книжний. Може, знайдеш щось цікаве», – пообіцяв Толя.