Ганна Ручай
Смугастий мов життя
Частина перша
Відкіля беруться погані хлопчики
І мимоволі сходиш з узбіччя в гарячий курний бур’ян, аби зірвати двійко здичавілих яблук у нічийому нині, а колись колгоспному саду…
Виявляється, ти просто сидиш на високій межі, по коліна в ще доволі свіжій і по-літньому запашній траві. Тільки й хотілося – вловити запах дитинства, сонячної волі без тягаря чужих провин на власному сумлінні.
А ці набридливі голоси рвуться і рвуться у твою, здавалося б, сьогодні таку порожню, таку сонячну свідомість:
– Нє, ну ви подивіться на них! Хіба ж це діти?! Та тут через одного – тюрма плаче…
«Тюрма не плаче, жінко, тюрма сміється і співа», – сказати б їй, так який сенс? Хіба вона зміниться від чиїхось там слів?
Якщо перефразувати жартома слова класика, то вийде: «Всі гарні вчителі схожі один на одного, а кожен поганий – поганий по-своєму…». І все-таки не смішно.
Хлопчики, напевне, десь класі в сьомому…
Саме таким він і починав…
А ці діти тільки й того, що яблуками кидаються.
Ні щоб акуратно складати в дбайливо розставлені на траві ящики. І не знайдеться, мабуть, тут жодного такого серйозного і строгого барабанщика, гідного путівки в Артек, яким був Геник до приїзду в це трикляте місто!…Він плакав цілу дорогу, як ніколи в житті. Такі великі сльози, такими рясними потоками ніколи раніше не лилися по його щоках. Ніякий біль ні раніше, ні згодом не змушував Геника ридати, як того дня, коли він побачив місто свого нового життя…
Свердловськ назавжди залишився для нього найкращим у світі. Там жили герої. Не ті, що їх показували в кіно, не командири й чекісти – інші, про кого сусіди говорили пошепки. Хлопчаки поглядали на них боязко, а Геників батько казав, що ті дядьки «пройшли табори». Це були суворі чоловіки, синьо поплямовані рясним татуюванням, часто й зі шрамами, всі як один просмажені чи то сонцем, чи пекучими вітрами, посічені зморшками, в які пов’їдалася чорна або червоняста пилюга ближніх і дальніх шахт, – ніби з пекла вирвалися. Змалечку Геник відчував побожний жах перед ними.