Читать онлайн «Колесо»
Автор Владимир Дрозд
Annotation
В. Дрозд прийшов у прозу через оповідання. Мала епічна форма давала можливість робити короткі замальовки, які мають не меншу художню цінність, ніж романи й повісті. Тим більше, що сюжети багатьох оповідань — біографічні за своєю природою — пізніше знаходили своє місце у «більшій» прозі письменника.
Оповідання «Колесо» із присвятою «Батькові» відкриває двотомне видання творів письменника.
ВОЛОДИМИР ДРОЗД
ВОЛОДИМИР ДРОЗД
КОЛЕСО
Батькові
Наліг грудьми на край дощатого столу. Голос густий, лінивий, неначе цідить крізь три марлі:
— Нема коней. Сказав уже…
Цвиркає крізь щербатину в жовтих зубах. Білим скляним оком — у Наталку Верхушиху. Маленька, видоєна життям; обличчя — неначе вчорашня перепеча. Стоїть перед ним сама не своя, сухі руки з грудьми зрослися:
— Панасику, дорогенький… Придумай щось. Помирає.
— Сказано — під солому всіх направив. Сам роджу, чи що…
Сміється жадібними ковтками і знову цвиркає слиною на підлогу, засіяну соняшниковим лушпинням. Замурзані вікна бригадної хати скупо цідять сірість березневої днини. У цій сірості скляне, нерухоме око — більмом.
— Панасику, а може… виїзного? — В її голосі тремтить надія.
Він поважніє, слинить пучки, бундючно гортає заяложеного, переламаного навпіл зошита:
— Немовби, окрім твого старого, і світу не існує. Всі колись помремо, а держава лишиться, і колгосп лишиться. Кумекаєш? Весна надворі. В поле їду, громадське діло буду рішать, де сіять і як. Подумаєш, цабе велике. Машина під двором чекає, а йому на возі забагнулось. Знаємо ці примхи. Народ — кінь норовистий, ледь відпусти віжки, уже й розопсів…
Важко стогнуть дошки стола. Під чобітьми шерхотить лушпиння. Забриніли шибки од вітру. Жмут соломи котився по рудуватому, ніби іржою поїденому двору.
— Щоб тебе, Панасику, діти рідні так любили, як ти на людей зважаєш…
Сказала тихо і двері причинила тихо.
Майнула під вікнами, покотилася до воріт — маленька, згорблена, неначе вимоклий під осінніми дощами солом'яний віхоть.А він здригнувся, втупивсь у сіре, порубцьоване підвіконня…
І зів'яв світ в очах Терентійових, зсудомився в клубок чорний. А він його розмотував похапцем, боячись не встигнути, відмотував нитки ясні, сонячні. Ясні нитки обривались, старий гарячково єднав кінці з кінцями; все життя здавалось йому клубком ниток, які нині рвалися одна за одною з покірним, стомленим стогоном. Крізь мерехтіння білих тріщин на грифельній пітьмі — понуро-стривожене обличчя сина. Чалапає валянцями по долівці, стягує заячу шапку, кожушані рукавиці кладе на лежанку. Стоїть біля батька, понуривши голову. Поли кожуха — опущені крила стомленого птаха. В лисіючому комірі — билинки сіна. Чебрецем запахло в хаті.
— Сіно возив? — шепоче Терентій.
— Угу, — ствердно киває син і безпорадно озирається навколо.
А батько не помічає тих болісних поглядів, він забуває, що сина контузило на фронті.
— З-за Десни возив?
— Угу.
— Дорога вибоїста?
— Угу.
— Колеса витримують?
— Угу.
— Добрі колеса… — мовить Терентій протяжно, повільно. — Добрі колеса, синку…
Колеса пахнуть стружками. І весь садок, що за хатою, пахне стружками. Дубовими і березовими. Під високою, з рогатинами всохлого гілля яблунею — верстак. Виїмка для колодок — немов голова святого на старезній дерев'яній іконі. Терентій креслить вуглем кострубатого обода, свердлить в ободі отвори. Спиці — неначе лялечки. Кожна пройшла через його руки — помолоділа, округлилась. А долоні од тої ласки стають шершавими і твердими, мов дубові цурки, з яких зимовими вечорами під струганком народжувалися спиці.
