Читать онлайн «Вояж, або Клуб одиноких сердець»

Автор Христина Лукащук

Христина Лукащук

Вояж, або «Клуб одиноких сердець»

Кров стигне в жилах, коли потроху, малесенькими дозами, аби краще засвоїлось, до мене доходить те, чого дуже давно, на найглибшому підсвідомому рівні, побоювалась і ретельно остерігалась. Наївно думала, що коли про це не мізкувати, на світ божий не витягувати, то – якось собі буде, а то й – узагалі минеться. Та воно, попри всі мої марні зусилля, не те що доходить, а й навалюється зі всією силою, на яку здатне лише щось дуже страшне і непоправиме. Поступово до мене дотирає, що це все-таки розпочався незворотній процес і дороги назад нема.

Рівно за тиждень у мене перша персональна виставка живопису «Інший берег» в галереї «Коралі». Це найкраща виставкова площа у Львові. Двісті п’ятдесят метрів професійно облаштованих залів. Аби виставитись в їхніх стінах всередині червня, довелося займати чергу ще минулої осені. Але воно того варте. Роботи навіть не дуже високого художнього рівня в цій галереї виглядають значно краще, ніж насправді. Треба погодитись, що це не так вже й маловажно.

Трохи хвилююсь, бо малювати почала не так вже й давно – півтори року тому. І хоч це – моя найпотаємніша дитяча мрія, я не була впевнена у власному результаті. В дитинстві все було інакше. Або значно простіше, або значно складніше – однозначніше, тобто. Тебе або любили, або ні. Ти або була слухняною дитиною, або ж – останнім бешкетником. Двоякості було мало, бо на це бракувало часу.

Люди колись не заморочували собі голову нюансністю та іншими, на перший погляд, безглуздими речима як от дослуханням до себе, до внутрішнього голосу, до криків душі.

Та мені повезло. Моя мати була трохи іншою ніж всі. Ні, ні. Загалом вона була такою як всі, бо навіть якби їй й хотілось бути іншою, то не вміла б бути нею, бо то не така то проста штука та іншість. Бути іншою – це або потрібно такою вродитись, або дуже довго і вперто вчитись. Так от, моя мати була такою як всі, але іноді, під впливом чогось, ні їй, ні мені тоді не відомого, робила дивовижні, непояснювальні з першого погляду, речі.

Могла ні з того ні з сього, посеред білого дня, притулити мене до себе, погладити по голівці. Та тільки-но я, відчувши цю найменшу зміну в маминому настою, хотіла пригорнутись, вона відривала мене від себе й казала йти бавитись надвір, до дітей. Чому так було, не знаю. Якісь припливи ніжності находили на неї і, попри її волю, огортали з ніг до голови як ранковий туман. Рухи тоді її сповільнювались, лагіднішали і вона робилась така, наче щойно зі сну – тепла, дуже м’яка і завжди усміхнена. Ні, насправді, то була навіть не усмішка, а півусмішка. І тої півусмішки вистарчало, аби зрозуміти, що зараз мати обдарує абсолютно несподіваною та від того не менш щедрою порцією любові.

Могла, після повернення від кравчині, таємничо всміхаючись, принести мені невеличкий згорточок. І як правило той згорточок в моїх руках перетворювався то малесеньку сукеночку, яка кроєм і фасоном імітувала материну, то спідничку, про яку я давно мріяла, побачивши схожу на малюнках своїх книжечок.