Читать онлайн «Та сама я»

1

Саме вуса нагадали мені про те, що я більше не в Англії, – товста сіра багатоніжка, що надійно приховувала верхню губу чоловіка; сільські вуса, ковбойські вуса, мініатюрні вусики бізнесменів. Удома таких вусів не побачиш.

Я не могла відірвати від них очей.

– Мем?

Єдиною людиною з такими вусами, яку я бачила вдома, був містер Нейлор, наш учитель математики. До того ж у його вусах завше було повно крихіток від печива – а ми рахували їх на уроках алгебри.

– Мем?

– Ой. Перепрошую.

Чоловік у формі різким порухом товстого пальця запросив мене пройти вперед. Його погляд не відривався від екрана. Я чекала в кабінці, відчуваючи, як піт від довгої подорожі повільно випаровується з моєї спини. Він підняв руку й поворушив чотирма пухкими пальцями.

Лише через декілька секунд я усвідомила, що так він просить мій паспорт.

– Ім’я.

– Там написано, – відповіла я.

– Ваше ім’я, мем.

– Луїза Елізабет Кларк. – Я зазирнула за його стійку. – Хоча мене ніхто не називає Елізабет. Уже після того, як мене так назвали, моя мати усвідомила, що це звучатиме як Лу Ліззі. А якщо промовити дуже швидко, то взагалі виходить якась нісенітниця. Хоча мій тато каже, що це досить підхоже ім’я. Не те щоб я не любила своє ім’я, все ж таки воно моє. Я маю на увазі, навіщо вам такі дивачки у країні. Ха! – Мій голос нервово відскочив від скляної перегородки.

Чоловік вперше поглянув на мене. У нього були міцні плечі та погляд, під котрим, здавалося, було неможливо поворушитися. Він не усміхався і до того ж дочекався, поки зникне й моя усмішка.

– Пробачте, – мовила я.

Я озирнулася й побачила залу паспортного контролю, довжелезну чергу, що, немов змія, звивалася безліч разів, перетворившись на непроглядне, вируюче море людей.

– Якось дивнувато стояти у тій черзі. Відверто кажучи, це найдовша черга в моєму житті. Я вже навіть хотіла розпочати складання свого списку подарунків на Різдво.

– Покладіть руку на сканер.

– Він завжди такий великий?

– Сканер? – Він насупився.

– Потік людей.

Але він більш не слухав. Він роздивлявся щось на екрані. Я поклала пальці на маленький сенсор. І тоді задзвонив мій телефон.

Мама:

Я вже хотіла написати відповідь вільною рукою, але чоловік сердито подивився на мене.

– Мем, користуватися мобільним телефоном заборонено.

– Це лише моя мама. Вона хоче знати, чи все гаразд.

Я прибрала телефон із його поля зору та нишком відправила їй смайлик.

– Мета поїздки?

«Що це?» – миттєво відповіла мама. У телефонному листуванні мама почувається мов риба у воді й тепер робить це швидше, ніж розмовляє. А це вона робить із надсвітловою швидкістю.

– Мета поїздки, мем?

Вуса чоловіка нервово сіпнулися.

Він повільно додав:

– Що ви робитимете тут, у Сполучених Штатах?

– У мене тут нова робота.

– А саме?

– Я працюватиму на одну родину в Нью-Йорку. В Центральному парку.