Читать онлайн «Казки зі Львова»
Автор Юрий Винничук
Юрій Винничук
Казки зі Львова
Казка про львівські комини
На кожному львівському будинкові є дах. А на кожному львівському даху височить цегляний комин. А над комином вже нічого нема, тільки небо. І буває воно різне – коли веселе, коли сумне. Тільки комин завше однаковий.
Комин поводиться так, мовби був не знати який старий. Виглядає на старого діда, який курить люльку. Дим з нього валить подеколи густий-прегустий, а деколи такий, що ледве видно. Але не дай Боже вам назвати комин димарем. Він цього страшно не любить і може образитися.
А знаєте, що буває, коли комин образиться? О, він тоді перестає курити люльку і затримує дим у собі. Дим не має куди подітись і вертається до хати, стелиться по кімнатах, і всі в хаті одразу мусять затуляти носи, відчиняти вікна і кликати сажотруса.
Але стійте! Ще не кличте сажотруса, доки я вас не попередив, що не дай Боже назвати сажотруса сажотрусом – він може гірко образитися. Сажотруси люблять, аби їх називали коминярами. І то ще аби казали: «Прошу пана коминяра, чи були б ви такі ласкаві почистити нам комина?»
Сажотруси, маючи справу з чорною сажею, в себе вдома надають перевагу всьому білому. Тому коли завітаєте до сажотруса, не дивуйтеся, що він вас зустріне в білому костюмі і в білій сорочці. І в хаті у нього усе геть біле-біле, так що попервах самого сажотруса навіть важко розгледіти. Коли він у білому костюмі сидить на білому дивані і читає свою білу сажотрусячу газету, можете навіть не придивлятися, все одно не побачите нічого. Мусите кричати:
– Агов! Пане коминяре! Агов!
І не бійтеся кричати голосно, бо сажотруси то люблять. Це, можна сказати, їхня улюблена розвага.
Але коли вони йдуть трусити сажу, то вбираються в усе чорне.
Кожен комин дуже любить, коли його чистять. Бо то так, як би вам спину чухали. Комин тоді просто мліє від щастя, він одразу перестає гніватися і починає поволі випускати дим. Але не весь одразу, а так потрохи, щоб не показати вам, як скоро він роздобрів, коли його почали чистити.Комини, що стоять на старих будинках, вважають себе великими панами, бо ще пам'ятають князів та королів. їм є що розповісти молодим коминам, і ті їх уважно слухають. А розмовляють комини не чим іншим, як димом. Дими над коминами увесь час міняються, і коли уважно вдивлятися в них, то можна помітити обриси різних фігур. Та це мало що нам дає, навіть коли пізнаємо в тих фігурах вершників, лицарів або панів у каретах, бо мова диму нам незрозуміла.
Колись із цих старих коминів вилітали відьми на свої гуляння на Лисій горі. Вночі полюбляли сидіти на коминах домовики й перегукуватися: «Пугу-пугу! Пугу-пугу!» Тепер тільки ворони сидять і гріються коло диму.
Старі комини дуже не люблять, коли хтось їх порівнює з новітніми димарями на багатоповерхових будівлях.
– Ніякі це не комини, а так собі – будки, – бурчать старі комини. – Тільки й того, що високо видерлися і мало не ціле місто оглядають. А чим вони димлять? Ну хіба то дим? Та це ж сором тільки: ні запаху, ні кольору…
Одне слово – будки. І що цікаво, назвеш такий новітній димар будкою, а він і образитись не вміє. Не те що старий прокурений комин, який пахне вудженими ковбасами й шинкою. Постоїш біля нього кілька хвилин, то враз і сам пропахнеш, мов справжній сажотрус… пробачте, коминяр.
