Читать онлайн «Тангo. На межі з потойбіччям. Остання книга»

Роман Іваничук

Тангo. На межі потойбіччя. Остання книга

Танго

Дотик любовi

1

Через війну я і мої ровесники не зазнали дитинства, й тому до нас, п’ятнадцятилітніх учнів Коломийської гімназії, прорвалась крізь воєнну завірюху передчасна зрілість й захопила той відрізок часу, в якому мало відбутися, випереджаючи підлітковий вік, раннє дитинство. Й хлопці несподівано для себе відкрили існування на світі раніше погорджуваних ними дівчаток – теж зарання доспілих – із округлими сідничками, до яких, розправляючи фалди, тісно прилягали плісовані спіднички, а на грудях випиналися звабливі горбочки, які вперто намагалися прозирнути алебастровою білизною крізь прошивки, умисне недбало зав’язані кольоровими кутасиками, і ми вперше в житті почали відчувати солодку млість у чреслах, й те непереборне гріховне почуття намагалися сублімувати загорнутими в латину двозначними освідченнями, на яких, вдаючи, що їх не чують, добре розумілися наші викладачі: «Inter pedis pucllarum est fortuna puerrorum», й отримували від панянок сміливу обіцянку, яка зрідка сповнювалась, приносячи обранцям найвищу радість: «Propera ad me, amici, ego dabo tibi pisi!».

Й позирали ми на дівчат з неприхованою жагою, а у відповідь отримували багатозначні усмішки, й відтоді часто вночі я прокидався від липкої мокроти, вичерпаний гарячою пристрастю, що уві сні навально приходила до мене в образі голісінької, мов янголятко, чарівної Богданки з китичкою у пропахвині, яка засвідчувала, що дівча вже має змогу сповнити заповітну обіцянку.

Її дозволом я скористався пізніше: на котильйоновій забаві мене запросила до танцю вона.

Крізь трубу грамофона виливалася знайома з дитинства, відточена тактом мелодія, з якої вирізнялись слова відомого мені автора: «Ще раз поглянути на тебе, з тобою стрінутись ще раз», а Богданка суголосно шепотіла своє: «Tangere me!», й ми дотикалися одне до одного своїми розпаленими тілами…

2

Тоді я збагнув таїну цього танцю: дозвіл, блаженство, радість і пізнання містерії життя.

А бачив його вперше іще дитиною.

…Коли мені виповнилось десять років і я мав після канікул перейти до четвертого класу – останнього в Трацькій початковій школі, мій батько – перший учитель в цьому забутому Богом і найкращому з усіх покутських сіл, які притулилися до крайньої гряди карпатського хребта й пожильці яких не зважувалися називати себе гуцулами, але й покутянами вже не були, – надумав вихопити мене з цього зачарованого дна землі й обступленого з усіх боків дрімучими лісами, й лише одна просіка протискалася крізь гущавину до схожої на церковну баню Шмаєвської гори, що стояла на межі між Покуттям і Гуцульщиною, – й послати на науку до Коломийської української гімназії. Тож для того, щоб я – напівселюк-напівпанич – привчився жити після трацької тугої тиші в гамірному місті, завіз мене під час літніх вакацій до своїх коломийських приятелів, дозволивши навідатись додому аж на свято Успіння Пресвятої Богородиці – празнешний день у моєму селі, й мав я ту дорогу, довжиною у три милі, здолати пішки.