Читать онлайн «Олен?ада»
Автор Ирэн Роздобудько
Ірэн Віталіївна Роздобудько
Оленіада
Від автора
Ця книжка писалася «трьома заходами».
Перші пару розділів написано ще в 2002 році.
Зараз вже точно не пригадаю, що саме змусило вилаяти все, що тоді відбувалося в країні словом, яке несподівано злетіло з язика: «Лапландія!».
Звісно, Лапландія була тут ні до чого.
Там насправді гарно.
Але зимно.
І бігає багато-багато неляканих оленів…
Почала писати – і закинула в шухляду, адже настав 2004 рік! І «Лапландія» в один день перетворилася на велику країну. З великим майбутнім. З людьми, котрі за мить розпрямилися і пішли вперед…
Йшли, йшли, йшли.
Озирнулися і здивувалися: ті, хто послав їх уперед, – з тими, хто тягнув назад, вже столи зсунули і тихо-мирно разом чаї ганяють…
Довелося знову вилаятись тим же «незлим тихим словом», вийняти з шухляди недописане і дописати – в 2006 році.
І назвати те все «комедією абсурду».
Так закінчилась перша частина «Оленіади».
До другої приступила в січні 2013 року.
Виходячи з тієї давньої істини, що коли закінчуються гнів і сльози – останньою зброєю стає… сміх. І останнім сміється той, кому немає чого втрачати. І сміючись – перемагає.
Я нічого не додавала в текст, написаний рік тому, хоча, зізнаюсь, дуже корить це зробити навіть тепер. Але то було б нечесно.
І вдячна видавцям, почувши, що цей текст варто надрукувати, адже «нині життя йде попереду літератури».
Тому залишаю все, як є. І сподіваюсь, що фінал вам сподобається.
Оленіум-2006
Цього літа значно потеплішало.
За повідомленнями синоптиків, шар снігу не перевищував сорока сантиметрів, а подекуди зменшився до двадцяти.Ночі, як завжди, були світлими, дороги і дерева виблискували тьмяним цукровим сріблом.
Вночі Семен Петрович Василенко довго не міг заснути. Він стояв біля вікна на кухні й дивився на темні вікна будинку, що знаходився навпроти. За шафою, якою був відгороджений кут, на ортопедичному матраці «Венетто» тихо сопла дружина Ілона Павлівна.
«Чи вистачить ягелю до кінця серпня? – стурбовано думав Семен Петрович, розглядаючи стайні, щільно розташовані на подвір’ї, мов ластівчині гнізда. – Чи, може, скористатися нагодою – усе ж одно не спиться! – і насмикати хоч трохи корму з сусідських ясел?…» Ця злочинна думка відвідувала його не вперше, але Семен Петрович намагався усіляко відганяти її. Стайні на подвір’ї його одинадцятиповерхового будинку було добре облаштовано та, як подейкували, «озброєно» сигналізацією чи електричним струмом.
Семен Петрович зітхнув і відірвався від споглядання. Лягати не хотілося. Він наосліп рушив своїм «сонним царством». Прочинив двері до «дитячої» – там, випереджаючи одне одного за гучністю та тембром, хропли тесть із тещею. Оксана та Павлик, немов зайченята, поховалися під ковдрами на розкладачках, що стояли навпроти «музичного» дивану, і теж мирно сопли. Семен Петрович зачинив двері.
«Чи вистачить ягелю до кінця серпня?» – знову подумав він, прямуючи до зали. Припав вухом до дверей, прислухався. Приклався оком до шпарини.
Пантелеймон лежав посеред кімнати, мов цар. Його боки рівномірно здіймалися й опадали. Дихання було рівним. Час від часу він дрібно пряв вухами, – і цей приглушений звук нагадував тріпотіння крил нічного метелика, що б’ється в стелю.
