Читать онлайн «Повість про останню любов»

Оксана Калина

Повість про останню любов

© Кугенко О. І. , 2021

© Depositphotos. com / gdolgikh, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021

Інколи мені здається, що я народилася вже старою і самотньою. Звісно, це неправда. Самотніми чи ні, щасливими чи навпаки ми не народжуємося, а стаємо. Так само, як і старими. Прикро, коли в молодому тілі живе стареча душа. Краще, коли навпаки. Але й старечі, утомлені душі потребують любові. Може, навіть більше, ніж інші…

Ця розповідь про любов, яка буває різною. Дуже різною. Та лише вона надає сенсу нашому життю. Ця розповідь також про тих, хто багато важив у моєму житті – мабуть, не кращому й не гіршому, ніж в інших, але єдиному. Адже іншого життя нам на землі не дано…

Мама

Усе починається з матері. Вона закладає основи не лише характеру дитини, а і її долі. Адже недарма кажуть мудрі: посієш характер – пожнеш долю. Інколи я думаю, що мене засіяно не зовсім тим, чим потрібно.

Мама в мене була сувора. Чому так – спробуй угадай, адже вона росла наймолодшою дитиною в сім’ї й усі носилися з нею, як зі скарбом. Пам’ятаю, мама розповідала, що коли тільки почали з’являтися телевізори (у 50-ті роки минулого століття то було дивиною), її батько (а мій дід) напозичався грошей у родичів і купив його, аби Марійка (моя мама) не ходила по людях у той «дурний ящик» витріщатися. Мабуть, мама просто росла балуваною, це вже потім життя її добряче покрутило. Може, для того, щоб навчити її більшої людяності й позбавити частки дитячого егоїзму? Хтозна…

Перший усвідомлений спогад дитинства: я сиджу в барикаді з подушок, аби не лізла, куди не просять, і не плуталася під ногами в дорослих, та плачу. Мені дуже хочеться на ручки.

– Не смій брати її, – каже мама до тата, – бо звикне, потім узагалі її з рук не спустимо.

– Але чому ні? – У татовому голосі звучать подив і чомусь вина, навіть я, мала, це відчула.  – Дітей потрібно жаліти й пестити, ніхто не відає, що чекає на них у житті. Хай будуть щасливими, хоч поки малі.

Мама невдоволено насупилася: вона не любила, коли їй суперечили.

Тато, не зважаючи на мамине невдоволення, усе ж не відпускає мене, але мама каже:

– Траву на подвір’ї потрібно скосити, уже давно прошу.

Тато садовить мене назад у барикаду з подушок і бреде на вулицю. Робить він це не тому, що такий слухняний, а щоб уникнути сварки. Він ніколи не був скандалістом і дуже любив читати книжки – читав, як кажуть, запоєм. Саме там він знаходив спокій і злагоду, яких не вистачало вдома.

Мама заглядає в подушкову барикаду й знизує плечима. Мовляв, що то за дрібнота сидить, ще й уваги вимагає; розвертається та йде собі. Я тягну до мами руки, але так і лишаюся сама.

Ні, мама в нас із сестрою була дуже хороша: ми завжди були нагодовані, чисті. Як і всі, їздили до зоопарку та в цирк. Та мені весь час здавалося, що робить вона це більше з почуття обов’язку, а не з любові.

Трохи підрісши, я все дивувалася, чому між батьками немає злагоди, хоча й жили вони відносно тихо й мирно. Завдяки татові, який зазвичай просто уникав суперечок. Та між батьками не було й тепла. Здавалося, разом співіснували чужі більш-менш виховані люди, та й тільки. Вони не були близькими, як це має бути між рідними.