Дмитро Стус
Василь Стус: життя як творчість
Усім, хто зберігає віру
всупереч «об'єктивним» обставинам,
присвячую.
«Або світ прийме мене таким, як я є, як мене народила мати, —
або вб'є, знищить мене. Але я — не поступлюся! І з кожної
миті своєї, з кожного почуття й думки зроблю свій
портрет, тобто портрет цілого світу…»
ПОПЕРЕДНІ ЗАВВАГИ
Василь Стус.
Поет.
Правозахисник.
Людина.
Товариш. Чоловік. Батько. В'язень. Філософ. Знайомий.
Коханий. Знаний і незнаний. Політик і антиполітик водночас. Живий і давно — з точки зору життя людини, а не історичної перспективи — померлий.Хто Ви? Чому ось уже впродовж десятиліть після Вашої смерти Ваша постать притягує до себе увагу, викликаючи спротив одних і беззастережне захоплення інших? Чому Ви деретесь на котурни й падаєте долі водночас?
І — знову-таки — що змусило майже 100 000 людей вийти 19 листопада 1989 року на морозні вулиці Києва, аби віддати останню шану Вам, хто досі залишався невідомим навіть багатьом письменникам. (Неодноразово люди зізнавалися мені, що про Василя Стуса довідалися саме того дня, однак ніхто з відомих людей, наскільки я знаю, так і не наважився про це написати).
Свого часу та ж Доля — у якій поєднано інстинкт самозбереження й прагнення самоспалення, провидіння й віру, будень і свято — примусила Стусових батьків перебратися з голодної й безперспективної Рахнівки до робітничого Сталіно, а самого Василя погнала звідти до Києва, міста, яке неодноразово виштовхувало його з себе як чужорідне тіло, аби вже по смерти вшанувати яко героя. Доля випробовувала поета щораз новими шляхами та випробуваннями, але він, угадуючи її веління, знаходив у собі сили й готовність гордо приймати виклик. Так творилася містерія життя Василя Стуса, за внутрішньою логікою якої йому належало, попри все, максимально реалізовувати — «тратити» — себе. Постійна готовність за всіх обставин максимально наповнювати життєву мить і дозволяє сьогодні говорити про феномен Василя Стуса — людини, поета, чоловіка, батька, сина, знаного і незнаного, доброго і…