Читать онлайн «Татцельвурм, або тірольська історія»

Ликович Ірися

Татцельвурм. Тірольська історія

Полiт тривалiстю у шiсть років

Вичищений до лиску Боїнг «Вiдень-Iнсбрук» спокiйно гуркотiв собi крiзь молочний туман хмар, не вiщуючи нiчогоекстра-ординарного. Я сидiла, аж прилипнувши до сидiння, намагаючисьне слухати бджолиного рою слiв, котрi, мов вода, не оминали у своєму плинi жодної заглибини. I вiдсiкала вiд себе висоту та небо, абизалишитись у просторi пiд назвою «нiде». Безнадiйно чекалана турбулентнiсть, котра змусить всiх отих людцiв навколо бодай надеякий час стулити писки. Сама я повiтряних ям не боялася нiколи. Натомiсть боялась ями пiд назвою «життя». Отого безкiнечно-довгого (з погляду вiдносно молодої людини) лету через порожнечу сiроговiд буденностi свiту.

Сьогоднi, як i тодi, синоптики прогнозували багато снiгу. А я до глибини свого тривожного серця була переконана: опади — ось те єдине, що може порятувати мене вiд безсенсовостi. Бiлi, холоднi, вiчнi кристали. Снiг. Єдина у своїй неповторностi зима.

Iнсбрук не мав стати останньою краплиною моїх поневiрянь пiд пафосною назвою «життя». Невеличке високогiрне село Тiроля, серце Альп, як називають його путiвники, буде завершальним етапом мого довгого бiгу крiзь три десятки рокiв.

Пролiтаючи над заснiженими вершинами, я думала про гiрську красу, i згадувала, як тут може бути нестерпно лячно.

I невимовно радiла цьому, бо вже давно носилася з думкою про смерть. Померти. Бiльше нiколи не розплющити очей.

Не бути. Не жити. Не знати. Не мучитися вiдчуттям власної недосконалостi, запрограмованим у моєму тiлi настiльки мiцно, що жодна iнша програма не в змозi зламати нi кодiв, нi щоденних нашарувань затяжної депресiї.

Закодована, запрограмована, розшарпана, незрозумiла, переповнена вiдчуттям близького фiналу свого сконцентрованого на власних болях та навдачах життя, летiла я над бiлизною скелястих гiр, на яких майже нiчого не росте.

Життя, котре за всiма законами самозбереження та продовження роду, крутилося навколо моєї зiржавiлої вiд перестиглих психозiв та неврозiв осi, вже давно перестало приносити менi задоволення. Ставлю пiд сумнiв, що воно тiшило мене навiть у не такi вже й далекi двадцять три, коли я, втрачена для себе, але виконавши життєву програму пересiчної закарпатської дiвчини (закiнчити навчання, вийти замiж, народити дитину), через рiк пiсля нашого одруження та майже через десять мiсяцiв повної Кевiнової вiдсутностi, подалася за чоловiком, молодим науковцем (хоча слово «молодий» варто вживати тiльки у сполученнi з iншим — «науковець»), гордiстю усiєї моєї родини, до австрiйського Тiролю. На руках iз пiврiчною, вередливо-плаксивою Кiттi (названої на честь її української бабусi Катерини), аби, на думку рiдних, допомогти моєму, ледь знайомому менi чоловiковi, вивчати проблематику лавин та знаходити новi варiанти подолань снiгової проблеми.

Я нiколи не була закоханою по-справжньому. Кевiн приїхав дослiджувати гори. Цим усе сказано. Бо ж тiльки вони мали право на iснування в його захололому, мов верхiвки Альп, серцi. Мене ж отi шпилястi нарости, мовчазнi джерела його натхнень нiколи не вабили. Але я, на жаль, була продуктом їхньої любовi. Народжена карпатськими лагiдними велетами, увiбрала в себе всю культуру їхнiх забитих верховинцiв. А ледь не п'ятирiчне навчання в Одесi та проживання у квартирi вічно вiдсутнього вуйка-моряка i завжди роздратованої через професію чоловiка вуйни-почекальниці — обвiшаної золотими злитками жiнки-українофобки — прищепило менi нав'язливу думку про можливостi безкiнечних кругосвiтнiх подорожей та пiзнання далеких країн.