Читать онлайн «Спалене літо»
Автор Тарас Прохасько
Організатори виставки трупів у Нью-Йорку відшкодують відвідувачам 50000 доларів
Літній кіносезон культового кіно культурологія українська література зарубіжна література
нові тексти:
Марцін Свєтліцький
Тарас Прохасько. FM Галичина. 09. 03
Тарас Прохасько. FM Галичина. 25. 02
Тарас Прохасько. FM Галичина. 22. 02
Тарас Прохасько. FM Галичина. 15. 02
Тарас Прохасько. Спалене літо
Щось змінилося. Вже все інакше, як вчора. літо раптом стало кінцем літа. дощ, зовсім не літній, а дрібно-вітряний, закінчиться, здається, вже восени, і нерівності кори каштанів — як химерні русла дощових річечок. Перегородивши таке русло пальцем, я не спинив води — вона знайшла іншу дорогу.
Але я впіймаю цю осінь. Вона не вивернеться від мене. Я відчув її ще на початку літа. Тоді було літо сухості. Адже у літі багато літ. Тепер тяжко сказати — що я відчув. Але я казав — осінь вже незабаром, вона вже десь тут, хоч її трошки.
Мені відповідали: звичайно, осінь незабаром, але хай мине літо: будеш мати осінь. А я знов — осінь можна мати і влітку. Найскмнівніше — цей період літа, коли не знаєш вранці, чи почалося вже щось зовсім інше. Сьогодні, здається, почалося.
Існує мислення, неможливе без запахів. Або: існує мислення, чиїми категоріями є запахи. Або: є такий тип мислення, де думка — запах, запах — думка. Якщо є таке мислення — запашне мислення — мусить бути десь філософія, для якої запах — категорія і положення. От і сніп божого деревця, що пролежав цілий рік на шафі, пахнув лиш порохом, раптом знову вернувся до свого власного запаху. Або: одного ранку (це сьогодні)
запах божого деревця опанував всім: цілий сніп його перестав пахнути порохом, як було зимою, весною і літом.
Це справді тавро осені. Але що є осінь? Осінь — привид. Або: осінь — привід. Або: осінь — це провід. В кожнім разі ми хотіли попрощатися. Наперед вибрали маленький підміський ресторанчик (маленький лісовий ресторанчик). Хотілося думати, що стіни з чистого дерева пронизані випарами смажених грибів. До них — темне пиво. Ми приїхали двоє на авто. Я провадив, бо вона хотіла багато курити. Грибами, розмоченими і розкришеними пахло все повітря, що охоплювало нас поза автом. Ті смуги повітря виривалися з тунелів, які можна було простежити аж до повної темряви лісового муру. В ресторані запах грибів обірвався. Але ми їли так багато, що не встигли попрощатися. Бо ввавжається, що прощатися — це говорити, а не разом їсти. А потім дощ не припинявся. Ми сиділи в авті, відкривши двері, загорнулисяу картаті пледи і говорили. Вона трусила на плед стільки попелу, що розпорошилася якась така сіра пляма, в якій можна було побачити не менше, ніж в вилитій з філіжанки кавовій гущі. Ми опустилися у своїй відвертості аж до дитинства. Дощ заливав вікна. Осінь хотіла погасити літо вщент. Я не витримав. Вибіг під дощ і поклав на шкло цілу долоню. одну хвильку потік спинився нижче долоні. Я побачив її як червону цятку, потім — як білу пляму. Потім побачив всю. Як крізь діафрагму фотоапарата. Або: як ясну акварель. Вона дивилася на мене і, певно, посміхнулася. Але того я вже не міг бачити, бо вода перелялася через руку і вже не відступала. Вода перемогла, як вранці. Але вчора вранці. Ми поїхали до міста. Фрейд би все зрозумів. Або: лиш Зіггі Йрейд знав би, про що ми не говорили по дорозі.
