Читать онлайн «Зоряний вуйко»
Автор Брати Капранови
Брати Капранови
Зоряний вуйко
Битий шлях
Ой, горе тій чайці,
Чаєчці-небозі,
Що вивела чаєняток
При битій дорозі.
А йшли чумаченьки,
На скрипочку грали,
Вони ж тії чаєнята
З собою забрали.
А чаєчка в’ється,
Об дорогу б’ється,
К сирій землі припадає,
Чумаків благає:
— Ой ви, чумаченьки,
Ви добрії люди,
Верніть мені чаєнята,
Бо горе вам буде.
— Не вернемо, чайко,
Не вернемо, наша:
Поварили чаєнята,
Була добра каша.
Кулі розходилися віялом понад землею і креслили сіру завісу виходу ретельним пунктиром.
— Взень-взень, — невдахи чіплялися за камені печери, а інші, щасливіші, вилітали назовні, ген за обрій чи прямо до неба, в масну пику Місяця — хай нарікає на себе, коли вже зустрівся на дорозі.
Парубок біля кулемета червонів обличчям від вогняних спалахів і зосередженості, а кулі летіли з печери, розчищаючи шлях:
— Взз! Взз! Геть усі! Чумаки йдуть!
Чумаки сиділи поруч з кулеметом, і гільзи збивали фонтанчики пилу біля ніг отамана. А печера здригалася від доторку необережних куль і озивалась довгою луною:
— Га-а! Га-а! Йдуть! Йду-у-у-у-уть!
Отаман розважливо підвівся і неспіхом підійшов до кулеметника.
— Ану посунься.
Парубок подивився на нього знизу і перевернувся набік. Чумак приліг поруч, поплював на долоні і взявся за теплі ручки кулемета.
— Так-так-так, — сказав кулемет.
— Давайте, хлопці. З Богом, — голос отамана, звичайно, не міг перекрити пострілів, але хлопці почули, завовтузились і почали підводитись.
— З Богом — з Богом — з Бо — з Богом, — зашелестіли їхні голоси.
І пішли, тулячись попід стіни, як один мацаті, у сірих куфайках, невирізненні на тлі ночі і каміння.А кулі дзижчали поруч, і парубок в глибині з повагою дивився услід чумакам. На межі печери перший зупинився, махнув рукою.
— Давай!
Отаман гойднув кулеметом ліворуч-вгору, і в щілину між чергами проскочив один. І ще раз ліворуч-вгору — другий, третій, а за останнім, для порядку пострілявши, отаман підвівся (і зразу тихо-тихо стало в печері), обтрусився, підхопив торбину, стусонув розчервонілі ребра кулемета:
— Бувай, хлопче. Забирай своє залізо, — і пішов, затуляючи собою вихід, а потім зменшуючись, доки не розчинився в сірих сутінках зовні.
Парубок біля кулемета супроводив його довгим поглядом, потім підвівся, по-дорослому плюнув і обережно, щоб не попектись, покотив, гримлячи по камінцях, свою зброю — вглиб, в печеру, додому.
— Сіль! Егей! Сі-і-іль! — Семен летів вперед, автомат бив його по боках, але хлопець цього не відчував. Сіль була всюди — і в повітрі, і в долонях, і в швидко набігаючій слині, а головне — на землі, аж до обрію білими купами лежала вона, справжнісінька, біла, солона до нетями. Сіль злітала бризками з-під чобіт, як звичайнісінький пісок, вона грала всіма барвами в місячному світлі, вона була в кожному подиху, і навіть під плямами рідкої, брудної травички теж була сіль. Сіль!
— Еге-ге-гей! — Семен впав обличчям просто в солоний пагорб, схопив його руками, ротом, відчув болісну гіркоту на губах, і груди його припали до пекучих, щільно одна до одної зліплених крупинок. «Ге-е-е-ей! Чуєте, ви всі? В мене сі-і-іль!» Він всім мав сказати: і небу, і зорям, і пташині, що кружляла біля Місяця — ось вона, сіль. Він до неї прийшов, і вона тепер його.
