Читать онлайн «Останн?й гетьман. Погоня»
Автор Юрий Мушкетик
Юрій Мушкетик
Останній гетьман. Погоня
Останній гетьман
Розділ перший
Олексій лежав у ліжку, дослухався до тиші. Нічна палацова тиша особлива, глухо-оксамитова, причаєна, в ній висить засторога – не порушувати її. Покої Єлизавети Петрівни були суміжні. Він знав, що вона прийде, хоч сказала, що не прийде. Але так вона каже завжди.
Він не почув, як відчинилися двері до його кабінету: петлі змащені найкращою оливою. Почув уже притишені кроки по килиму, навіть не стільки почув, як вгадав. Це – найбентежніший момент, адже вона знає куди йде, чого йде, і – йде. А він знає, що вона знає, і це тремко хвилює.
Прочинилися двері спальні. Біля них, лівобіч, на мармуровому столику – трисвічник. Усі три свічки горять. Три короткі подмухи великих хтивих губів, усі свічки згасли. Вона увійшла, залишивши у дверях чималу щілину, крізь яку з кабінету проникало світло. Вона не любить при цьому світла, але не любить і повної темряви.
– Лізо, Лізо, Лізонько, дай передихнуть, зупинися.
– А ти мені завжди давав передихнуть? Дивись мені в очі.
– Лізонько, ми ж були зовсім молоді. Не гони так, галопом. Перейди на крок чи хоч би на рись.
– ?!!!
– Лізонько, горличко моя…
– Що таке горличка?
– Це – голубка, дика голубка. Вона така вишукана, граційна.
– Гарно. У вас багато гарних слів.
– У нас всі слова гарні.
Він лежав біля неї, втирав повішеним в узголів’ї рушником піт з чола. Вона пахла найдорожчими заморськими парфумами, змішаними з потом розгарячілого тіла.
– Лізонько, ластівко, які в тебе гарні перса. Я їх так люблю.
Вона повела затуманеними любовним палом очима:
– Перса? А що це таке?
– Ну… це те, що я зараз цілую.
– Цицьки?
– Не зовсім, ягідко моя. Цицьку дають дитині. А це – перса. Ось це, ось це, ось це…
– Теж гарно.
– У її владних очах тепліла любов.Олексій дивився на її повні, щойно виціловані вабливі губи.
– На твої перса дивляться всі чоловіки. Всі чоловіки люблять великі перса. Ну… не такі, щоб до потворності, а такі… як у тебе.
– Як вони сміють?
– Вони потайки. Зирк – і одводять очі.
– Так уже всі. І Бестужев, і Воронцов?
– Ну, Бестужев, може, й ні. Він любить тільки себе і гроші.
– Я ще приструнчу його.
– Та ти ж сама кажеш, що він розумний. І через те потрібний. А мене найбільше й лякає, що він розумний. Я боюся його.
– Чого ти боїшся? Доки я царствую…
– Я не за себе боюся. За наших дітей.
Єлизавета відкинулася на подушку. Світло з кабінету падало так, що одна половина її обличчя була освітлена, друга тонула в мороці. Освітлена половина була суворою, задумливою. А темна – зловісною.
– Я увесь час думаю над цим. Звичайно, бояри (сказала «бояри» навмисно, хоч бояр як таких уже давно не було) не допустять їх на царство, наші діти не мають анінайменших прав престолонаслідування. Але їх треба якось убезпечити. Я ось що думаю: приїде твій брат Кирило з-за кордону, я поверну твоєму краю гетьманство, як ти давно просив, і нехай козаки оберуть його гетьманом. А далі зроблю гетьманство спадковим. А він нехай усиновить наших дітей.
– У нього можуть бути свої діти.
– Нехай. Але тоді й наші будуть при ньому. Він їх на поталу не дасть. Ми про це ще поговоримо.
