Читать онлайн «Родаки»

Дмитро Кешеля

Родаки

Роман-колаж

Із стихій життя

ТАК УПОВІДАНО

Збийвіч

— Мамко мої солодкі, я такий слабий, прости Господи, як мукачівське пиво, — крехче дід Мішо, підгодовуючи піч дровами.

— То все дощі, — розважливо резюмує баба Фіскарошка, прозвана так за довгий язик і смачну бесіду.  — Налетіли, як ердильські цигани, і вже третій день їх і мітлою не виб’єш із села.

Осел рогатий — це я. Прокинувся вже давно, проте лежу під периною, як пуголовок у намулі, із заліпленими очима і не маю бажання не те що вставати, а жити взагалі. Добігає моє солоденьке літо, через кількадень школа, і я мушу нині обрізувати свій хвіст — перескладати екзамен із біології. Чесно зізнатись, щорічне перескладання шкільних іспитів для мене вже стало ритуалом — і не вельми потерпаю. Проте сьогоднішній — винятковий: біологію перескладаю в пана вчителя Іштвана Фийси. А це все одно, що йти живісінькому в пекло або свідомо дати вирвати собі всі здорові зуби.

Наші стосунки із паном Фийсою завше тримались і на висоті, і на видноті, адже вчитель був нашим першим сусідом. І вся наша вельми колоритна і неповторна родина цим фактом дуже пишалася. І коли хто й називав нас бандитами з великої дороги, ми з гордістю відповідали: «Зате наш сусіда — живий учитель!».

І мовилося це з такою гідністю, немовби ми були прямі нащадки імператора Франца Йовжки, і це давало нам повне право займатися злодійством і розбоєм. Втім, кровне родство із паном імператором, сумнівно, чи додавало би нам такої сімейної пихи, як сусідство із паном Фийсою. Річ у тім, що, навчаючись у тридцятих роках у Будапешті, пан учитель — на той час еталон чоловічої вроди — був вхожим в елітні аристократичні кола, де й познайомився із майбутнім правителем Угорщини адміралом Горті. І нібито пан регент Горті особисто ручкався із паном Фийсою. Цей факт настільки глибоко вразив нашу бабу, що вона при зустрічах із паном учителем геть лишалася розуму.

— Пане Фийсо, спадьте на Бога, дайте’ми поцюлювати ту вашу ручку, яку сам його величність Мікловш Горті держав у своїх руках! — вирячивши очі, шепотіла вона.

Баба, будучи вихована у глибоко релігійних традиціях, свято вірила, що всяка влада і величні мужі, які її представляють на землі грішній, — посланці Всевишнього. І тому з одинаковою шанобливістю ранком кланялася Гітлеру і Леніну, Гортію і Сталіну, Масарику і Хрущову… Портрети цих та ще деяких інших «вождів», при яких довелося жити-вікувати бабі, висіли рядочком у комірчині, яку дідо постійно тримав на замку. Нікому навіть на гадку не спадало, що люди, які ніяк не могли поділити між собою незмірно велетенські земні простори, небеса і води Господні, заради яких гинули мільйони, зникали народи і держави, тепер умістилися у крихітній селянській комірчині. І всім було просторо, і всім було затишно й блаженно…