Леонід Тендюк «Альбатрос — блукач морів»
белый сепиа серый

Читать онлайн «Альбатрос — блукач морів»

Автор Леонід Тендюк

Леонід Тендюк

АЛЬБАТРОС — БЛУКАЧ МОРІВ

З давнини — степовики осілі — Ми корінням в землю уросли. Але нас вітрила кличуть білі І морські розгнівані вали. Пісне, що давно колись почута, Ти мене далеко завела Від степів, де медом пахне рута В сутінках осіннього села. Тільки. небо, та високі зорі, Та вітрів закличні голоси: «В флібустьєрськім дальнім синім морі Бригантина напинав паруси». Бригантина чи не бригантина, Тільки я годинам втратив лік. Місяцю, хоч ти вже посвіти нам Ліхтарем пригаслим звіддалік! Ураган за далину імлисту, Озвірівши, всі вітри привів, Де разком коштовного намиста Ліг ланцюг чужинських островів. Як вирує й піниться в безодні, Вже безпомилково знаєш ти, Що пливуть не айсберги холодні, А гренландські голубі кити. Довгождані гості — альбатроси, Але їх, мій друже, не гарпунь! Тихий берег… Світанкові роси… Обізвалось сотнями відлунь. І тому крізь простори туманні Прямо в душу — здавна й дотепер — Дивляться степи мої кохані Голубими плесами озер. Не впізнавши поруділу хату, Обминувши батьківський поріг, Бачу я, як на траву прим’яту В надвечір’я хтось спочити ліг, Та мені вертатися не скоро… Ніч минав. Вітру голоси… «В тім далекім, найсинішім морі Бригантина напинав паруси».

ВІТРИЛА НАПНУТО

Між хитливими снастями великих і зовсім Маленьких суден, що, мов застояні жеребці, надійно припнуті до цього гранітного пірса в далекосхідному порту, особливо вирізняються щогли над одним кораблем. Іскристо-білі, з голубим полотнищем вимпела вгорі, вони, здається, сягають гривастих хмар, які неквапно пливуть по небу.

Раз у раз набігають хвилі, і від кожної судно погойдується, рве повіддя — манільську тугу линву, яка тримає його на припоні.

Під грот-щоглою отаборилися метеорологи, ліворуч лабораторія геофізиків. На палубі — пройти ніде! — різне причандалля: буї, дночерпаки, батометри… Замість кают — лабораторії. Екіпаж-машина й палубна команда розташувалися внизу, на твіндеку, капітан — біля ходової рубки, науковці та штурмани — в каютах прогулянкової палуби.

І взагалі він неабиякий, цей білобокий, з гінкими щоглами корабель! На жодне судно, яких тут чимало, не схожий. Це — «Витязь», донедавна флагман усього експедиційного флоту.

Кілька місяців, як я на ньому. Сьогодні знову припало вахту вати.

Стою на вахті — раптом чую, хтось не своїм голосом кричить:

— Хлопці! Біда-а…

— Що?

— Де?

— Та ондечки!

Всі, хто був на палубі, не на жарт сполошилися.

Низькорослий, схожий на Іванця-киванця матрос, однією рукою схопившись за леєр, другою показував на швартові кінці, по яких короткими перебіжками на берег тікали щури.

— А бодай тобі! — знявши кашкета і обітерши ним спітнілого лоба, вилаявся боцман.  — Чого горлаєш? Пацюків не бачив, чи що?

— Та бачив. Але…

Матрос не встиг докінчити фрази, як на нього накинулися й ми.

Книгогид использует cookie-файлы для того, чтобы сделать вашу работу с сайтом ещё более комфортной. Если Вы продолжаете пользоваться нашим сайтом, вы соглашаетесь на применение файлов cookie.