Читать онлайн «№ 2»

Остап Дроздов

№2 

Анотація від автора

Я не хотів писати цієї книги. Боявся самого себе зненавидіти. Боявся втонути у липковинні власної невіри. Боявся запливти за буйки громадянського тролинґу і перетнути межу. Хтось угорі, хтось несамовито абстрагований помістив мене саме в цю чорноземну цятку на глобусі і змусив боятися, щосекунди боятися казати все, що думаю. Мене ніхто не запитував, чи готовий я присвятити себе осенсовленню безглуздя, яким нафарширована моя защемлена країна, яку до щему люблю. Мене ніби лабораторним пінцетом приземлили в сам осередок демосу, який свою історичну місію вбачає в колективному нещасті. Мене кровно зв’язали з країною, яка ганяється за туманами і не хоче просто жити, жити просто. Я половину життя розтрачаю на загнуздання, втишення, упокорення своєї нетерпимості до всього того, що я питомо люблю, люблю беззастережно. Я не хочу сприймати свою країну як шараду, як криптос, як код, як одвічний компроміс між «аби не гірше» і «та ну його... ». Мені потрібна відстань, санітарно-захисна зона. Боротьба за щастя в моїй країні дорівнює боротьбі проти себе, проти своїх ментальних пасток, національних вірусів, і я цю боротьбу веду в герметичній дезінфекційній амуніції, лякаючи всіх довкола. На мене можна тицяти вказівним пальцем, мене можна скеровувати середнім, мене можна підбадьорювати великим, проте мені це вже не допоможе — я занадто далеко зайшов, я занадто глибоко вкоренився, я занадто полюбив.

1

— Я вам скажу те, чого інший ніколи не скаже.

У мої очі прискіпливо, на межі з просвердлюванням, дивляться кількасот пар молодих очей. У своїх анотаціях вони презентують мене як «відомого й епатажного журналіста й письменника», і ця вивіска вже давно пішла попереду мене, тож доводиться наздоганяти й не розчаровувати. Цього разу навпроти мене — юні стипендіати якоїсь-там американської програми. Блиск і віза в очах. Я знаю, чим їх зачепити.

— Життя одне.

Воно дійсно одне. Другого у вас не буде, навіть якщо ви буддист і щиро вірите в реінкарнацію. Своїми теперішніми чуттями ви осягнете лише одне життя. Тому якщо ви маєте таку нагоду — виїжджайте звідси. Ви не зобов’язані бути нещасливими тільки за компанію з іншими. Ви почули мене? Ви не зобов’язані розділяти нещасливе життя лише з міркувань солідарності.

Майже на кожній зустрічі з молоддю неодмінно заходить мова про еміґрацію. Вони не бачать себе тут, і ставлення до своєї зради їх розділило: одні вважають це направду зрадою, яку слід притлумлювати, а інші навпаки — накручують себе до повномасштабного несприйняття своєї країни, щоб потім легше було зраджувати. Своїми словами я потрапляю в обидва табори: перші кайфують від неприхованої сублімації своїх власних переживань, і їм потрібні чужі вуста для своїх колючих думок; а другі знаходять у мені прекрасного однодумця з таким же молодечим запасом цинізму.

— Валіть звідси, якщо не бачите перспектив. До ваших послуг планета Земля. До ваших послуг 193 країни. Ніхто не зобов’язаний жити там, де народився й виріс. Ці часи вже давно минули, перед вами глобальний світ. Якщо вам не вдається реалізуватися у своїй країні — ви нікому нічого не зобов’язані. Робіть своїми чужі країни. Знаходьте щастя там, де можете знайти. Ніхто не має права зачиняти вас у клітці й систематично обрізати крила, присипаючи їх кровоспинною пудрою. Життя одне, і глобус теж один.