Читать онлайн «Ти чуєш, Марго?..»

ТИ ЧУЄШ, МАРГО

1.

О сьомій ранку в одному звичайному помешканні пролунав несамовитий жіночий вереск.

Тато перелякано підхопився з ліжка, однак молодший син зі свого ліжечка заспокоїв його:

- Не пелезивай, тату, це мама знову стала на ваги!

Водночас із ванни заторохтіло:

- Господи! Як мені все це набридло! Я - нещасна жінка! Я - мати-героїня! Хочу бути старою дівкою! Хочу сидіти собі в своїй хаті, у своєму ліжечку, пити каву і читати детективи! І щоб мене ніхто не чіпав! А тут ці діти сидять на голові! Ці три ІГявки! Не дають жити! Господи! За що мені такі тортури!

Тим часом у квартирі все поволі заворушилося.

- Ма! Шо їсти?

- Як шо їсти? Там каша була вівсяна від учора!

- Вже нема!

- Як нема?! Господи! Ну шо це таке! Ці діти, І і хробаки: хрум, хрум, хрум! Усе поїдають, усе пожирають! Оце мені нема чого робити, як за п'ять хвилин до виходу з дому варити вам кашу!

Ма! Я не хочу в садочок!

Я теж не хочу в свій садочок! Запам'ятай,синочкув цьому житті немає слова "хочу", е лише слово "треба"! Зрозумів?

Мамочко, а де моя краватка?

Таточку, твоя краватка там, де вона має бути!

Мамочка, ледь-ледь застібуючи ґудзики піджака на грудях, стала особливо агресивною:

Ну ти подиви. Ця хімчистка обнагліла! Все збігається після неї.

Мамусю, може, справа не в хімчистці? - хотів був пожартувати тато.

Мамуся оскаженіла. Тримаючись за свої верхні округлості, вона заверещала:

- Ну й що? Ну то й що? Що ти на мене дивишся? Ну що я можу зробити, що воно росте, як на дріжджах! Якби я тобі не народила і не вигодувала оцим місцем трьох дітей, то була б струнка, як билиночка. А ці діти... Господи, хіба це діти? Це ж п'явки! Вони п"ють мою кров, п"ють, п'ють...

Тату, сьогодні твоя черга вести малого в садок! Моїнерви вже не витримують! Все, я побігла! Па!

Вона забігла в ліфи натиснула кнопку і тут відчула, що зачепила портфелем колготки. Закотивши очі під лоба, вона просто вилаялася. Довго і смачно. Правда, подумки. Проте, здається, трохи ПІДЛЯГЛО.

Заходячи в автобус, а потім у метро, вона про себе бубоніла: хоч би не зустріти когось із знайомих, щоб не бачили її без макіяжу, хоч би не зу-стріти когось із знайомих, хоч би не зустріти, хоч би...

її все дратувало навколо. Водночас вона заздрила всім і всьому на світі. Вона заздрила людям, які в метро читали газети і детективи, бо після купи паперів на роботі друковані літери викликали в неї алергію. Вона заздрила тим, хто не мав проблем із верхніми ґудзиками піджаків. Вона заздрила рибалкам, які могли собі дозволити розкіш годинами висиджувати на льоду. Вона заздрила дітям, які могли на повний рот сміятися, не боючись, що хтось помітить пломби на їхніх зубах. Вона заздрила стінам Києво-Печерського монастиря, які могли століттями незворушно дивитися у воду, думаючи про вічне і духовне. Вона заздрила поїздам метро, яким не треба було думати про те, куди їхати і з якою швидкістю.

Робочий день почався не найкраще. Кабінет викликав огиду. Дірка на колготах заважала сконцентруватися на роботі. Раптовий телефонний дзвоник пронизав від кінчиків волосся до кінчиків нігтів на ногах. Господи, треба зробити педикюр1