Читать онлайн «Очамимря»

Олександр Ірванець

Очамимря

Повість безврем'яких літ

* * *

Іде-бреде Очамимря. Іде коли берегами, а коли й руслом Ріки, мілководдям, очеретами прибережними. Іде-бреде, довгим хвостом по воді хляпає. голодним позирком ліворуч-праворуч зирить: де зайця якого зауважить, інде ондатра з води вилізла погрітися – Поженеться, ухопить, гам – і нема! Жабою великою необережною також не гребує. Помітила понад берегом лисицю, кинулась було, та не здолала: замала іще з хижою звіриною битися. Ну, нічого, вона іще росте, вона ще виросте.

Очамимря вилупилась минулої весни серед лугу, у верхів’ях Ріки. Була вона не малою й не великою, нічим серед своїх братів-сестер не вирізнялася. Бігала вона лугом, шелестіла в траві, за всякими кузьками ганялася, довгим язичком собі до пащі їх збиваючи. Боялася всього, від себе більшого, налякано шугалася й ховалася від тіні коршака в небі, чи від довготелесого боцюна або деркача в лузі, чи й від тієї самої ондатри, щойно згаданої, а то й від безневинного зайця.

Потім, якоїсь теплої літньої ночі, коли Очамимря сиділа у вологій прохолоді нори, десь далеко-далеко щось велике-велике зненацька здригнулося, аж загула сама земля у надрах своїх і стінки нори пообсипалися. Та вранці так само світило сонце, зеленіла трава, і міріади кузьок смачно сновигали в ній так само чи майже так само, як напередодні. Очамимря передніми лапами розгребла невеликий завал біля входу в нору і, час від часу задираючи голову, гайнула в траву на полювання.

Десь тоді вона й почала рости. Одразу Очамимря цього й не помітила. Та вже за два чи за три дні вона відчула, як важко стало залазити до нори: її стінки наче звузилися, стискали тіло з боків і не пускали в глибину, до кубельця. Урешті, таки діставшись до кубельця, Очамимря ледве змогла розвернутися в ньому головою до виходу й аж тоді заснула якимось незвично міцним, довгим і солодким сном.

А внизу за течією Ріки град стоїть. Великий, багатий і славний. Його перві люде ще невідь-коли збудували. Ніхто навіть зі старих, кому 30 літ і більше, сказати не може, коли град постав над Рікою. Кажуть, ніби він тут вічно стояв.

Певно, навіть і Кнєзь не знає, скільки часу град наш стоїть. Хоча ні. Кнєзь знає все. Він добрий, наш Кнєзь, він великий і сильний, він старий і премудрий. Він майже всіх знає, як кого звуть із вільних, що в граді живуть. А смердів усяких – їх чого ж на ім’я кликати, вони й самі себе на ім’я не завжди знають, до них тільки «ейти» й говорять.

Років нашому Кнєзеві – страшно й подумати – уже за шістдесят. Мало хто такий вік проживає, аж п’ять дюжин, цілу копу вже наш Кнєзь переступив.

Гридні його завжди супроводжують. Бо хоч він і великий, і сильний, але зростом не дуже вдався, та й статурою теж. Рудувате волоссячко ріденько голову прикриває, лисина з-під нього вже прозирає-проблискує. Але Кнєзь наш веселий завжди, пошуткувати любить, слівце гостре сказати, чарку вихилити, а тоді пісню завести, на струменті собі підігруючи, що хитарою називається.

У граді нашому життя щоденно бурлить і вирує. На подолі, понад Рікою, переважна більшість люду вільного й мешкає. Ну й іще трохи на узвозах, що під гору тягнуться, і ще вгору по Ріці, там, у бік Тарасашевченка й петрівки. А за горою, вважай, ніхто й не живе, тільки Кнєзь. Будинки там стоять добрі, високі, більші, ніж у нас на подолі, але всі страшні такі, чорні, обгорілі. І всередині в них усе чорне-чорнісіньке й смердить, і сморід той не вивітрюється, хоч ти що не роби.