Читать онлайн «Лексикон таємних знань»

Прохасько - мисливець за досвідом. Він колекціонер досвідів. Він систематизатор досвідів. Він каже, що не буває «досвіду забагато, досвіду зайвого, досвіду хибного». Це точка зору людини зза межі, для якої досвід вже не здатен побільшити ані болю, ані спустошення, ані відібрати нічого - він може бути лише об’єктом класифікації. З досвідів укладаються гербарії, порівняльні таблиці, антології, хрестоматії, статистичні вибірки, словники. Досвіди піддаються експериментам, препаруються, на них вивчаються мутації, прово диться їхня селекція, вівісекція.

Це останній світ. Прохасько знає про цей світ все. Тому його прозі притаманний, - кажучи поєшкілєвськи, - високий ступінь деміургії. Тому він не мусить нам оте все описувати. Через фраґмент, не вартий навіть реєстрування (або через фраґментарні реєстри, укладати які Прохасько так любить), він дає відчути нам дихання простору, що відкривається за цим. Однак у чергуванні вибраних фраґментів, як і в самому виборі, немає жодної випадковості. Тут уже завдяки вражаючій майстерності, почуттю міри і делікатності.

Прохасько, як і його неіснуючі герої, надзвичайно чутливий до звучання слів, тому мова його плинна, органічна, жива; тут не знайдемо жодного дисонансу, - ані в іменах, ані в топоніміці (якщо лише там взагалі є топоніміка), ані в специфічній лексиці, - саме у фонетиці своїй це проза дуже імпресіоністична. Часами видається, якраз оця фонічноритмічна (але й семантична) довершена доречність невмолимо впливає на перебіг подій, визначає ситуацію: так у «Некрополі» з’являється несподіваний знакобраз дирижабля, а в «Essai…» - цитадель.

Відчуття міри («відчуття присутності», хочеться сказати) спричинює те, що читання завжди сповнене несподіванок. Попри свою позірну сповільненість ця проза ніколи не викликає почуття нудьги чи втоми, ба більше - вона не дозволяє хоч на мить послабити увагу, бо автор (який ніби сам читає свій твір уголос) точно вловлює зміни напруги і пропонує щоразу несподі ваніші метаморфози, запускає у текст чудернацькі віруси, врешті решт кидає його напризволяще, і той вже самотужки веде його і нас за собою. Але це знову з царини майстерності. Найбільшою ж загадкою прози Прохаська є її містичність. Це та особлива містика, якою цілковито володів, здається, Рільке і до якої в українській літературі вдалося наблизитися хіба що Олегу Лишезі. Вона вириває з часу. Вона метафізична. Вона метамістична. Тут надзвичайно важко щось коментувати. Це можна тільки відчувати і:

боятися, любити, втікати, боятися любити, любити втікати, вми рати щодня і щохвилини, перебувати, бути і не бути водночас.

І насамкінець про ключ до прози Прохаська:

Вона вкрай щільна, концентрована, насичена, мов екстракт. Отож в читанні найвагомішим є темпоритм. Читати варто повільно, якомо га повільніше, найкраще - в тому темпі й тому ритмі, в якому вона була написана. Читати, зрештою, потрібно так, як читають герої са мого Прохаська: це, здається, єдине, що пов’язує їх ще із життям, - вони читають.

Іздрик

ТАРАС ПРОХАСЬКО

СПАЛЕНЕ ЛІТО

День перший